У номінації «Надія журналістики»  конкурсу «Честь професії» роботу Катерини Зінов’євої «Евакуація з Дебальцевого: як і куди виїжджають з лінії вогню»  (канал ICTV)  журі визнали кращою. Однак отримати свою нагороду Катерина змогла лише згодом, оскільки в день урочистої церемонії конкурсу була у відрядженні – на сході України. Про те, як бачить своє місце у професії така відважна журналістка читайте в інтерв’ю.

- Чи є у Вас професійні ідеали – люди, на яких Ви рівняєтесь у своїй журналістській роботі?

- Один з найбільших ідеалів для мене - це моя мама. Вона чимало років працювала журналістом, тому іноді я прошу в неї певних професійних порад і вислуховуваю конструктивну критику. Я знаю, що якщо мені вдалося довести сюжетом маму до сліз - значить, сюжет дійсно хороший:) Загалом я працюю в чудовому колективі, у якого постійно чомусь вчуся. І це фантастична можливість - мати змогу продовжувати вчитися фактично "в полі". 

- Які цілі Ви ставите перед собою? Чого би хотіли досягти у своїй професії?

- В такі часи, як зараз вкрай важко ставити певну мету. Мабуть, зараз моя мета - достукуватися до людей: постами в соцмережах, розмовами, сюжетами. Я б дуже хотіла, щоб ми могли без упередження поглянути в обличчя тим самим переселенцям, і аби вони без упереджень дивилася на нас, не-переселенців. І я б хотіла щоб якомога більше журналістів в Україні ставили собі таку мету. І тоді я б досягла найвищої своєї цілі - взяла би участь у конкретній розбудові української журналістики. Адже її теперішній стан залишає бажати кращого. 

- Чому Ви обрали професію журналіста? Які Ви бачите плюси і мінуси у цій роботі?

- Взагалі я мріяла стати єгиптологом. Або хоча б продавцем-консультантом в книжковому магазині. Але я зростала у журналістській родині, тому коли дійшло до вибору професії, я не вагалася. Я бачила життя своєї мами, свого дідуся - і воно було неабияким цікавим. Журналістика - це пригода тривалістю в життя. Звісно, тут чимало рутини. Професія вимагає бути дисциплінованим, терплячим і легким на підйом. Але коли у журналіста горять очі його ремеслом, то абсолютно все - недосипи, жахливе харчування, життя на валізі, нестача часу на друзів і особисте життя - відходить на другий план. Це і жахливо, і прекрасно водночас. Тут немає певного балансу. Буває складно, але хто казав, що має бути легко? До того ж, нічого, що дається легко нами не цінується. А вистраждані речі - безцінні. 

- Що для Вас є честь професії?

- Для мене честь професії - це прокинутися через десять років, переглянути будь-який свій матеріал і не відчути за нього сорому.