- Розкажіть, будь ласка, про свій журналістський досвід.

Я прийшла у професію через маму. Вона завжди мріяла стати журналістом, але у неї такої змоги не було. Але я чула розповіді про цю мрію, і мене вони надихали. Я захотіла писати, змінювати країну. І напівжартома кажу, що реалізовую не так свої мрії, як мамині.

Перші замітки писала ще у школі, до місцевої регіональної газети (тоді я жила  у Броварах). Потім стажувалась на каналі «Інтер». Мені пощастило, і я була причетна до першої команди журналу «Кореспондент», де пропрацювала 10 років. «Кореспондент» став для мене тим майданчиком, де я зросла професійно.

- Що найбільше цінуєте у своїй професії?

Можливість вірити у те, що в нашій країні можна щось змінити. Для мене журналістика – це четверта влада, інститут демократії, і ці  слова для мене не порожні, я на них виросла і з цим йшла у професію. Але це таке собі уявлення про ідеальний світ. Тому що в нинішніх умовах в Україні журналістика не ефективна. Саме тому я зараз пішла на посаду керівника комунікацій «Реанімаційного пакету реформ», щоб бути більш корисною.

В ідеалі кожне розслідування має бути приводом для правоохоронних органів розпочати перевірку. За мою кар’єру лише один раз після мого розслідування про незаконне полювання у чорнобильській зоні, до мене прийшли з прокуратури. Це був єдиний раз і для мене цього замало.

Якщо говорити про проект «Добровольці», то він таки має вплив. Хоч і опосередкований. Він показує суспільству важливі речі. У ньому було багато випусків: і про медиків, і про спецназівців, і нариси з передової.  Журналіст має показувати те, на що люди не хочуть дивитись. Набагато простіше сидіти вдома та жити у своєму світі. Місія журналістики – відкривати очі на ширший світ та розказувати людям, що у них, в Києві усе спокійно, тому що там – в окопах, у бліндажах бійці захищають нас.

 - Чому подавали саме цей матеріал?

Я подавала цей матеріал, тому що ми не маємо права забувати про АТО. І цей матеріал був найбільш цілісним та піковим для мене у плані порівняння різних історій. У ньому є і героїзм, і трагізм, і патріотизм. У цьому циклі є історія Ігоря Юхименка, який пішов на війну добровольцем, а його дружина про це не знала, і лише напередодні показу фільму він сказав їй про це. Вона його пробачила.

Цей фільм – це рік життя батальйону, який побачив усі жахи війни, був у донецькому аеропорту, зазнав багатьох втрат, був демотивований, але знайшов у собі сили зайняти крайні рубежі і захищати Україну далі. Якщо дивитись фільм уважно, то у ньому можна помітити такі речі, які надихають йти далі і ніколи не здаватись. І я дуже хотіла, щоб відзначили не так мене, як тих людей, які з повагою і любов’ю ставляться до своєї землі і йдуть захищати нас.

 - Чого не вистачає сучасній українській журналістиці? Як це змінити?

Сучасній журналістиці не вистачає громадянської позиції. Ми маємо не піддаватись на смак глядача. А самі маємо формувати те, що йому дивитись. Журналісти мають бути проактивними у цьому плані. Більшість наших програм жовті, але мені хочеться, щоб українська журналістика мала сильну громадянську позицію і думала не про рейтинги, а про людей. Для мене ідеальний приклад – це «Громадське радіо», де я й працюю.

 - Чи є журналістський стандарт, який для вас найбільш цінний?

Для мене цінні усі стандарти. Найбільша вада української журналістики – це продажність. Політики купують топ-менеджерів, які формують інформаційну політику. Змінити це важко, це величезний виклик. Йому протистояти має згуртованість журналістського цеху. Коли люди йдуть в професію, то мають розуміти, що журналістика – це відповідальність. З такими принципами люди не братимуть хабарі та не розміщуватимуть замовні матеріали. Адже для багатьох людей журналістика – це хороший спосіб заробітку. Звісно, ніхто не має працювати за чесне слово, потрібно за свою роботу отримувати нормальні гроші, але це має бути чесний шлях. Я ніколи не займалась «джинсою», мені і дивитись на це не приємно. Якщо хтось хоче заробляти великі гроші, тоді не варто йти у журналістику, бо тут трохи інша історія. У моєму розумінні.

 - Чи вплине перемога у конкурсі на вашу подальшу діяльність?

Для мене це як підведення риски, тому що з телевізійної журналістики я вже пішла. І це своєрідний підсумок цього етапу мого життя. Якщо я колись повернусь на телебачення, то саме заради того, щоб розбудовувати документалістику, яка зараз не пріоритетна для української журналістики.

 - На вашу думку, наскільки важливі такі професійні конкурси як «Честь професії»?

Це дуже важливо. І мені прикро, що були скандали, пов’язані з конкурсом. На День журналістики  деякі колеги часто відмовляються від державних нагород, бо не держава має відзначати, а професійне середовище.  Дуже вдалий приклад – це Пулітцерівська премія у США.  Дуже важливо, коли тебе оцінюють колеги. І мені б хотілось, щоб професійні нагороди ставали ще більш престижними. А для цього ми маємо їх ще більше популяризувати.